Про українську містику

Лауреатка Шевченківської премії, поетка Маріанна Кияновська стверджує, що Путін відійде 12 серпня 2025 року, а Росія 3-4 вересня того ж року підпише акт капітуляції.

А тут, кому цікаво, повний текст її послання.

https://www.facebook.com/share/p/1AejmUzMjH/

І сам текст поетки від 11 травня 2022 року:

Дорогі люди,

це радше не пост, а лист, на який я зважувалася декілька тижнів, доки не впевнилася, що не існує способу не написати ці слова. Я зараз фізично не готова написати особисто кожному/кожній з тих, до кого хочу, потребую чи повинна звернутися з поясненнями або ж кому просто заборгувала розмову. Тому постараюся бути відвертою і чесною -- на міру, попри все, публічного висловлювання.

У мене дуже сильний зв’язок із цією війною. У листопаді 2019 року в кількох ситуаціях, дуже багатьом людям, я сказала, що мала видіння про те, що 26 лютого 2022 року в Україні почнеться велика війна, хоч і не згадувала, що з десятками тисяч загиблих. Я описувала окремі видіння -- абсолютно порожній апокаліпсичний Київ, у різний час, ранньою весною, без жодної живої душі на вулицях, самі вулиці – з протитанковими їжаками, з невеликими барикадами, з сотнями вистріляних гільз під ногами. Чорний дим і заграви над містом. Якась велика загроза з боку Чорнобиля, дим і заграва з того боку. Багато сотень тіл в мішках для трупів, рядами. Тисячі мертвих людей під зруйнованими будинками в південному місті. Але про більшість своїх видінь говорити нікому не наважувалася. Вони були такі страшні і настільки немислимі, що я воліла думати, ніби ця найжахливіша частина – витвір уяви, робота підсвідомості, не більше. 

Мої друзі, мої найближчі, мої знайомі, з якими я розмовляла восени 2019 року, пам’ятають, що в кінці серпня 2019 року я перестала спати. Протягом тижня я спала десь 3-7 годин – не за добу, а всього протягом тижня. Ця нездатність спати тривала понад два місяці, до кінця жовтня. За ці два місяці я спала, якщо додати разом весь час, не більше ніж 2-3 доби. Можливо, навіть менше. Сама думка про сон, в якому мені намаряться знищені міста, пошматовані тіла і безконечні зґвалтування (все те, що виявилося реальністю після другого вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року), надзвичайно тяжко травмувала і викликала стан, близький до панічного нападу. 

Коли почалася пандемія, властиво, коли з’явилася мінімальна ретроспектива (десь наприкінці першого локдауну), я переконала себе, що в цих видіннях йшлося саме про пандемію. Тим більше, існував важливий збіг: перші люди, інфіковані COVID-19, прибули в Україну, в Чернівці, якраз 26 лютого. Я подумала, що пандемія може мислитися через метафори війни. Є тисячі загиблих, сотні тіл у мішках, є порожні кінцесвітні міста, до того ж, тої весни горіли ліси коло Чорнобиля, відтак сходилося навіть це: чорний дим, заграва. Але головне – перші інфіковані прибули 26 лютого 2020 року. І хоч рік не збігався, це здавалося несуттєвим: видіння – не підручник з історії. На той момент я мала великий досвід видінь, що стосувалися майбутнього, які я зрозуміла частково, або які зрозуміла тільки постфактум. Так чи інакше, безперервні видіння про жахливу війну, війну як катастрофу, що несе загибель сотні тисяч людей, стали частиною моєї реальності аж до моменту, коли 25 лютого 2022 року, в першу добу другого російського вторгнення, зі мною стався наступний каскад видінь, де я побачила день 12 серпня 2025 року як дату відходу путіна, і 3-4 вересня 2025 року як дату капітуляції Росії. Після того до нині мені п’ять разів з’являлися у видіннях дати 12 серпня 2025 року і 3-4 вересня 2025 року, і двічі – жовтень 2023 року. Я вірю, що мої видіння значною мірою (і переважно) справджуються, надто ті, котрі повторюються каскадами по багато разів. Зараз я бачу речі, які переконують мене, що майбутнє світу в основному сформоване до 2028 року. Я вірю, що все, що має статися до літа 2028 року, вже склалося для реальності, воно існує. Це нагадує дитину в лоні. Вона ще невидима назовні, але вона вже є. Україна переможе, заплативши ціну. Росія – більше ніж просто зазнає поразки. У 2026 році Росія втратить вплив на Кавказі, загалом відділяться 7 регіонів, з Пн. Осетією включно. Щодо подій на Кавказі я мала видіння починаючи з 2017 року. Щодо інших подій на території РФ, видіння почалися рік тому. У 2018 році я написала в коментарі на ФБ, що в 2026-му Росія вже не існуватиме в попередніх кордонах, впевнена, що ті, хто залайкав, його пам’ятають. І ще таке. Офіційна демографія РФ – суцільна байка. Станом на зараз населення РФ – приблизно 92 млн. Тому чиновники РФ настільки ганебно провалили спробу перепису як перепису. Натомість перепис, який вони цілком успішно провели, в тому вигляді, в якому він відбувся, мав суто електоральну функцію. Справжньою метою був облік не живих людей, а «мертвих душ», щоб чітко розуміти, як і в яких регіонах забезпечувати більшість на виборах. Інші завдання просто не ставилися. Цим пояснюється і специфіка складу (вік, географія, якість) армії вторгнення. Наше покоління, народжене в середині 1990-х, критично мале. У Росії це взагалі значна демографічна аномалія. У великих містах РФ мало чоловіків віком до 30-ти. Ця війна, розпочата путіним, прогризе діру в масштабі цілого покоління. Україна матиме силу поступово гоїти рану. Росії ж доведеться зашивати діру. Так я бачу. Загальна мобілізація, чи навіть мобілізація в прикордонних з Україною регіонах зробить явним те, що 140 млн. населення – насправді «бульбашка». Це буде якась «гібридна» мобілізація, не здивуюся, якщо на війну в Україну посилатимуть цивільних гастарбайтерів – так, як зараз вони примушують воювати на своєму боці цивільних українських чоловіків з окупованих територій. Але зараз мені йдеться не про аналіз.

Маю потребу і обов’язок розповісти деякі дуже особисті речі про себе, незалежно від того, як їх сприймуть. Розумію, що для декого стану ще більше, ніж до того, «міською божевільною», дехто – засудить, не зрозуміє. До цього я теж готова. Але все ж таки відчуваю, що мушу пояснити, яка природа моїх видінь, чому це не просто сни, не гра підсвідомості чи уяви. Описуючи конкретні ситуації, постараюся не називати імен, крім дуже окремих випадків, і про себе скажу лише необхідне.

Я самозароджений шаман. Щоб зрозуміти це, я витратила майже 30 років, прочитала сотні монографій, збірників наукових праць, зокрема польові дослідження багатьох різних антропологів, які займалися шаманами, з нередагованими записами інтерв’ю. Бабки-шептухи, в тому числі з Полісся, мольфари, повитухи і т. д., «міські легенди» на предмет біоенергетики, так звана «жіноча сила» чи «жіноча магія», дослідження психологів, психіатрів, нейрофізіологів про гіпноз, про змінені стани свідомості, дослідження і свідчення про «колосмертні», «порогові стани», все доступне про ініціацію, про видіння (зокрема через призму Церкви), про особливі властивості мучеників, насамперед ті властивості, що приходять внаслідок тривалого і граничного колосмертного досвіду (іноді, коли мученик декілька разів повертався до життя, він внаслідок цього змінювався, починав бачити майбутнє), про зафіксовані самозцілення, про нові несподівані вміння і властивості, набуті після клінічної смерті, і т.д. – все це цікавило мене як дослідника, як науковця, але й особисто. Якщо хтось сумнівається у моїх академічних знаннях чи в здатності аналізувати й узагальнювати факти – адресую до моїх опублікованих непоетичних текстів. Я на доброму любительському рівні знаю психологію, культурологію, антропологію, соціологію і т. д., в принципі вважаю себе добрим гуманітарієм. Водночас визнаю, що спостерігати за собою, фіксувати рефлексію, за якою стоїть власна суб’єктивність, важко. На щастя, я мала кілька «дзеркал» -- співрозмовників, які мене добре і давно знають. Ці люди дуже допомогли мені «побачити власні вуха», «зиркнути на власну потилицю».  

Принципова річ – самозароджений шаман (СШ) відрізняється від «звичайного» шамана тим, що СШ – це тип долі, СШ не залежить від культури, контексту, його інструменти – самі лише тіло і свідомість, а «звичайний» шаман існує в межах окресленої традиції, він потребує «інструментів», певного обряду, щоби зануритися в транс і вийти з нього, рослинних препаратів, щоб стимулювати змінений стан свідомості; крім того, «звичайних» шаманів є стільки, скільки треба, їх беруть у науку і вчать. СШ переважно не використовує ніяких додаткових предметів чи стимулюючих речовин, більшість СШ використовують свої властивості як «дар», як «талант», як «особливість» чи навіть як «знання» і т. д., а не як «магію», дуже рідко СШ має у кого вчитися, бо переважно СШ навіть не розуміє, чим саме наділений. Головна властивість, якій підпорядковане життя СШ, -- він працює/взаємодіє з майбутнім. Фактично СШ – це культурний герой (щодо цього не раджу читати Вікіпедію, в даному разі отримати спрощене, примітивне викривлене пояснення гірше, ніж не отримати жодного). Зараз я певна, що СШ як тип долі не має жодного зв’язку з архаїчними міфологіями. Я би радше сказала, що в даному разі спрацьовує радше «ефект спостерігача», як у квантовій механіці, коли йдеться, наприклад, про експеримент Томаса Юнга на подвійних щілинах. СШ є ідеальним «спостерігачем», увага СШ, яка зосереджена на тому чи іншому, в особливий спосіб впливає на поведінку реальності, приблизно так я це відчуваю. Уперше я зрозуміла деякі нюанси відносно «квантової» природи культурного героя і СШ ще в студентські роки, коли писала дві дипломні роботи про засоби міфологізації в прозі Рансмайра і в прозі Андруховича. Я тоді задумала статтю про постать в культурі, яка спрацьовує подібно до клинамена (потім врешті написала і опублікувала есе «Тувім як клинамен»). Крім того, я цікавилася історією єресі, багато читала, у т. ч. життя святих. Мені завжди подобалася компаративістика. Я часто мислю як компаративіст. У якийсь момент я зрозуміла, що Тереза Авільська, Ілля Муромець (властиво Муравленинин, його мощі – в Києво-Печерській Лаврі), Нікола Тесла, Данте, Тома Аквінський (сестра якого вмерла від удару блискавки, коли вони в дитинстві спали в одній кімнаті), Гете, Блейк, Леонід Мельник, Антон Лукич Омельченко, Бах, Леонардо да Вінчі, Ньютон, Василь Кандінський, сам Авіценна, навіть Лавкрафт мають один і той же тип долі, елементами якого є колосмертні стани, самозцілення, і те, що я трактую як «переходи». Умовний список тих, кого я нині вважаю СШ, досить великий, але він, звісно, охоплює тільки якусь частину таких людей. Допускаю, що складаючи цей список, я могла не раз помилитися, бо принципові в даному разі деталі переважно залишаються невідомими. Я їх відчуваю чи вгадую, або «знаю», але при тому нічого не можна довести, навіть якщо досліджуються найвідоміші, найбільш «видимі» постаті. І я не раз замислювалася над тим, чи багато у просторі нашої епохи «невидимих» СШ. Наприклад, одною з «невидимих» СШ, здається, була Параска Плитка-Горицвіт. 

Так чи інакше, всі долі реальних СШ, якщо відкинути все другорядне і лишити основне, зводяться до універсалії, щодо якої конкретне є варіантами. Коротко це можна сформулювати так: СШ народжується і «вмирає», СШ починають регулярно снитися одні і ті ж сни, після того послідовно відбуваються переходи. Коли СШ отримує «перше знання», він отримує «супутника» («провідника» -- людину, тварину, фантастичну істоту) в дорогу (і саму дорогу). Іноді «супутником» стає «місце», де приходять відповіді на питання (і завдання – розвинути це місце, розбудувати це місце, перетворити це місце, навіть знайти це місце; місцем може бути палац, церква, лабіринт, сад, ліс, печера, берег ріки чи моря, стежка вздовж ріки, туди може приходити «провідник», при цьому сам провідник може змінювати це місце). Переважно «провідник» і дорога (чи місце) даються раз і назавжди. «Перше знання» -- це початок дороги і зустріч із «супутником» («провідником»). Під час першого переходу або відразу після нього дається «пісня шамана». Вона дається раз і назавжди. І залишається незмінною. Моя «пісня шамана» -- це вірші з книжки «373» і подібні до них. Перші з-поміж них написалися, коли я була вагітна, коли в мене почалися епілептичні приступи. Вірші з «373» звучать мені як суцільний безкінечний спів. Я публікую їх без дат, бо вони «існували завжди». Одночасно з «піснею» в мене з’явився і «танок шамана». Я зрозуміла, що це, тільки після двох наступних переходів, а спочатку я думала, що просто плету сукні – і просто так стається, що одночасно проказую молитви. Другий перехід і самозцілення можуть бути ознаменовані також і «хворобою шамана». Вона може відбутися тільки один раз, а може ставатися щоразу під час кожного переходу. «Хвороба шамана» закінчується одночасно з клінічною смертю або із самозціленням. Вона виглядає (описується зовнішніми спостерігачами) як щось на кшталт божевілля (при цьому «хвороба шамана» в СШ переважно індивідуальна і неповторна). Або самозцілення не стається, клінічна смерть виявляється не переходом, і все закінчується смертю. Моя перша «хвороба шамана» – епілептичні приступи, які тривали майже 5 років. Той, хто знав мене в студентські роки, бачив мої приступи не раз, а багато разів. Але самозцілення стосувалося не епілепсії, а печінки. Я тоді мала передцирозний стан через погано підібрані, ще й передозовані ліки. За якийсь час настає момент наступного переходу. Під час періоду епілептичних приступів я почала легко, без жодних зовнішніх стимулів чи прив’язок, навіть без медитації заходити в глибокий транс (який, за Гегелем, -- «розрив у бутті», якщо прийняти, що транс єдиноприродний із Думкою). Це важко пояснювати «назовні», але майже все, що я будь-коли написала, приходило до мене відразу після виходу з трансу. Так я перекладала Евріпіда, так перекладаю Блейка і Міцкевича, так перекладаю навіть якщо існують підрядники. Щодо переходів. Перехід триває переважно довго і майже завжди викликає глибокі сутнісні, якісні зміни. Кожен перехід приносить «нове знання». Спрощено кажучи, за кожне «нове знання» СШ платить собою (тут не йдеться про можливість зробити вибір чи прийняти рішення, питання стоїть буквально – «бити чи не бути»). Іноді перехід триває приблизно стільки ж, скільки проміжок між переходами. У мене кожен перехід означав різку зміну зовнішності і всього тіла, причому йдеться не про вагу, не про «поправитися» чи «схуднути», а про безповоротні трансформації. «Звичайний» шаман не має цих багатьох переходів. Коли він проходить ініціацію, він отримує танок, пісню, починає «ходити в мандрівку», де зазвичай спілкується з духами. СШ з духами, наскільки я розумію, не спілкується, натомість СШ заглиблюється в «натхнення», в «екстазу», в молитву, в змінений стан свідомості, причому –я це стверджую на підставі власного досвіду – принаймні вірші стаються зі мною як обморок із вагітною, а якщо вони не хочуть приходити, ставатися, не існує ніякого способу написати їх, бо нібито я «хочу» і «можу».     

Пропп в «Морфології казки» описує чарівну казку відповідно до її складових і відношення частин одна щодо одної та відповідно до цілого. В долі СШ (йдеться про особливий тип долі, при цьому долі СШ по суті є однотипними) зберігається та сама структура, що в чарівній казці, за Проппом: є її складові й відношення частин одна щодо одної та відповідно до цілого, є постійні і змінні фактори. До постійних факторів належать переходи (або у зв’язку зі самозціленням СШ, або у зв’язку з колосмертним станом, третього не дано), кожен перехід має свою функцію «нового знання», вони відбуваються в певній послідовності і в цілому відповідають «епізодам» долі героя чарівної казки. У моєму випадку не було «незвичайного народження», як у Томи Аквінського, але вже через день-два після «звичайного народження» сталася дивна і безповоротна за наслідками подія: нянечка в пологовому через помилку дала мені в пляшечці з-під пеніциліну не глюкозу, а перекис водню. Я його випила. Наслідок -- ураження голосових зв’язок і стравоходу. Тому в мене такий голос. У дитинстві мій голос був ще хрипкішим. Коли я була немовлям, то безконечно кричала, плакала, не знаю, чи взагалі засинала, а якщо засинала, то на скільки. Далеко не про всіх, кого я вважаю СШ, я знаю щось подібне до «чудесного народження» («чудесне народження» можна інтерпретувати і в доволі реалістичний спосіб). Водночас абсолютно всі, без винятку, СШ до ініціації (тобто до реального статевого контакту) мали хоча б один епізод колосмертного стану: в когось -- тяжка хвороба, коли вже «одною ногою на тому світі», хтось тонув, хтось замерзав, хтось мало не задихнувся, мало не вчадів, хтось мав великі опіки, хтось – тяжку травму голови і т. д. Когось «повертали з того світу» після хірургічного втручання. Часто -- тяжко перенесене інфекційне захворювання. Наскільки я знаю, з цього ряду випадають всі невдалі чи незавершені спроби самогубства, мені здається, людина, яка намагалася накласти на себе руки, не має шансів стати СШ. Іноді замість колосмертного стану (чи одночасно з ним) – різного типу ураження мозку, в т. ч. запальні. Найперший колосмертний епізод (який може статися і з зовсім маленькою, грудною, і з три-чотирирічною дитиною, і навіть з підлітком) сам по собі не є переходом. Але якраз від нього все починається. Послідовність переходів СШ завжди однакова, кожен з них – перехід на межі життя і смерті, і буквально супроводжується страшними втратами для СШ, тотальною катастрофою, відмовою від себе. У перших трьох переходах послідовно вмирає тіло, вмирає душа і вмирає самість (власне, самоусвідомлення «Я»). Наприклад, поет, живописець, якщо це СШ, перестає хотіти бути автором. Звідси – традиція не підписаних ікон. Тільки через розуміння, чим є СШ, чим є переходи СШ, я зрозуміла, що слова «Лікарю, зцілися сам», які приписують Авіценні, -- це про буквальну, фізичну здатність лікаря до самозцілення. Після третього переходу лікар – СШ -- починав «бачити» хворобу і (на рівні тодішніх уявлень) був здатний визначити діагноз і лікувати. Не можна недооцінювати можливості тих лікарів, які факт