Неймовірні люди на війні

День 37

Сусід Володя. 
Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів ! Вкотре переконуюся, які золоті слова, воїстину. 
Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.
На  пустому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку. Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші. Людей нема. Але ніт ! Вони раптом є ! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин: 
Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці. 
Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо !)
Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон ! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть ! Беріть ! Солдат їсть - служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»
Кліп чотири: Володя командує «А ну придерж, а ну клепони отуто, а ну осюди-во, а ну ще давай разок для прохвілактікі ! О, воно, оце діло ! Ану  давай на рраз-два!» 
І все це несеться в робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і до ладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «Мам, поладнали, ура !!! дивися, прокрутка є бачиш !?» 
Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: батя, ну ти дайош! Виручив, брат !
Володя скромно «та, ділов там ! Воюйте !» обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні !», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету "а ми тууую червону калину підіймеемооо...." ще довго у голові...
Ми непереможні. 
Все Є Україна.
Люди це і є Україна
   